Dragonflies

sharp and clear
it seems to be at last
when a day shows up
the shadows retain on grass
the sun is bright
but never will be a part
of anyone, apart from us


among the signs
that day been cut
I saw the one
unusual kind
your eyes were shut
so tight from sight
of tears and thorns
not like as mine,
so wide and blank,
to see the sun
crash to the yard



the night is near
the sky looks like
it's made from dust and dragonflies
from steel and stones
the shiny lace
has been so tied
beneath your face
made you so tired
come here and sleep
with me beside

Уходим

своей неизбежностью вечер

ослабил конечности. Речи

не различаю я человечьей,

всюду щебет, визжание, рык.

будь со мной полюбезней,

будь со мною построже.

побудь со мною, чтоб он утих.


я по местам разложу все вещи,

ты разложишь кровать-диван,

это будет сродни увечью,

если мы ляжем по разным краям.

подвигайся ко мне потише,

наподобье полёвой мыши,

по бескрайним ржаным хлебам.


лампы свет, упираясь в стены,

все тускнеет, оставаясь спелым

теплым плодом висеть над нами.

ты не трогай его руками,

только тронешь и Он узнает.

все что наше Он нам оставит,

то что свыше, как можно тише,

забирай и скорей уходим.


мы укроемся в мире тысяч

бесподобных вещей и звуков,

назовем их все именами

и поймем наконец, что сами

мы способны, куда на большее,

чем считалось в самом начале.

Гвадалахара (індіанка і синоптик)

закутана в одежу і в тіні

диких тварин і дерев,

сидить індіанка в квартирі,

як в клітку загнаний лев.

слів моїх вона не розуміє,

слова для неї лютий рик.

в напівоголеному тілі

вогонь живрів, та, раптом, зник.

пам'ятаю, як ми танцювали

під місяцем танець дощу.

в задусі пустелі гвадалахари

зірвалось з вуст твоїх: "люблю".

нічого більше ти не знала,

бо іншого тобі не говорив.

про індустрію і тяжкі метали,

про те, як білий світ змарнів.

усе мені в той час здавалось

не вартим тебе і не вартим слів.

зозуленько моя, чому так сталось?

своїм бажанням я тебе згубив.

прогноз погоди на екрані,

синоптик знову обіцяє дощ.

і твої очі, раптом, упізнали

мої старенькі джинси кльош,

обличчя, светр і поставу,

орлине пір'я на моїм чолі,

що ти мені, колись подарувала,

вітаючись у індіанському селі.

так далі бути не могло,

нехай горить гідрометцентр.

нас океаном знову віднесло

в пустелі епіцентр.

все та ж над нами ніч,

задушлива гвадалахара.

де ми танцюем босоніж

і слово знову ти згадала.

Яблуневий цвіт

у небі сонце лиш одне,

неначе небу викололи око.

від того сум мене бере,

що світ увесь наш одноокий.

женуть отару пастушки

на пасовище, мимоволі,

а замість посмішок - душки

і холодно у тому полі.

лиш чорних жайворів сім'я,

поважним клином в вирій плине.

а я один блукаю передмістям

і в голові одна лиш дума тліє:

це щастя зрозуміле не усім.

у тіні, в яблуневім цвіті,

пускати кільцями блакитний дим

над прірвою у житі.

Щось

здалося, бачив щось я у вікні

холодне, ніби мармурове,

щось люте, нелюдське

таке, від чого бліднуть тіні.

воно ревіло, ніби заблукало,

живим, хоч мертве, прикидалось.

в кімнаті впало і розбилось щось,

на мить його на вулиці не стало.

я озирнувся, а воно вже на стіні,

то повзає, а то стрибає.

щось сяюче напружено стискає

в своїй напівживій руці.

"візьми!"- до мене руку простягнуло,

а там, як і по всьому тілі,

блищали ордени в крові.

своє ім'я воно саме забуло

і я не міг його згадати,

лише заціп, немов би моноліт.

там де воно лишало слід,

зі стін одразу всі зникали фарби.

в його очах невтомно мерехтіла

байдужість і незвага до життя.

на вулиці почулося:-"війна!"

і та химера на поклик полетіла.

Не можна

десь там, на обрії півколом,

де видається край землі,

окреслені чіткі кордони,

що можна, а що ні.

не можна дітям сірники давати,

не можна бавитися у воді.

не можна крейдою писати

слова лайливі на стіні.

тварин не можна годувати,

вживати суміші палкі.

жінок не можна не кохати,

коли вродливі очі в них такі.

не можна голос не зірвати

під музику улюблених пісень.

не можна ворога здолати,

ховаючись із дня у день.

життя людське не можна класти

на спорчені віками воїн терези.

о камінь зачепившись можна впасти,

але, піднявшись, треба далі йти.

все можна, навіть промовчати,

коли тебе лихая доля прокляне,

якщо ти знаєш, що тобою розпочате

вже після тебе у віках живе.

не можна тільки осторонь стояти,

коли твоя країна у вогні.

ночами більше ти не зможеш спати

у соромі й на самоті.

Сердцебиение мозга

нас убивает новая отрава,

нерастворимых в теле амальгам.

не тем героям нынче слава

и смерть уже другим врагам.

нам в каждой ране видятся стигматы

и в каждом взгляде магмы гарь.

ритмичный марш под аты-баты

ведет уже иной Оцарь!

судьей всем нам пусть будет время,

что за витком спирально делает виток.

несокрушимой остается только вера

в себя, в святую землю и в народ.

и в большей мере огнестрельно

бьет мозг, искрученный в бараний рог,

чем всех калибров ружья, денно

и ночно, собираемые из рудных пород.

Я верую в чудо

долго ли, коротко ли,

чьи-то спины держат края земли.

не то черепахи, не то киты,

а я думаю - это все таки ты.

одной рукой обхватив поясницу,

склонившись, другой черпаешь водицу,

окропляя поле, выжженное до черна,

не теряя надежды взрастить зерна.

в чертах твоих следы утерянной красы,

а за тобой - следы протоптанной дороги.

по ней бредут такие же как ты,

простые люди - полубоги.

им видится пологий горизонт,

смыкающий в объятиях небо.

блакитно желтым видится им он

и слышится "Contra spem spero"!

Зося

в понедельник, ровно в восемь,
ты вернешься, листья сбросив.
кто такая? - кто-то спросит.
ты ответишь, тихо: - Зося.


в желтом платье, под ногами,
по карманам пыль сырая.
ты пришла сюда с дождями,
хрипом бронхи разрыхляя.


птицы стали одержимы югом,
по холодной бледной коже
ветвь сосудов, Южным Бугом,
синь разносит и, похоже,


дни короче стали к ночи,
глухим раскатом, гром грохочет.
всех котов загнал под крыши,
чтоб молчали там, как мыши.


твое время, есть бесценно
для тех птенцов, чье пенье
не услышит, грянувшей зимой,
река, без признаков теченья.


а там весна и лето,
и снова ты - с приветом!
к нам вернешься, листья сбросив.
кто такая? - кто-то спросит.
ты ответишь, громко: - Зося!

По пути

лишь ты да я, да мы с тобой
гуляли той весной.
нам было все равно, куда идти
и мы болтали по пути.


на тебе моя ветровка,
на мне - рубаха и штаны.
мы шли, держась за руки,
вдоль вьющейся реки.


я обнимал тебя стыдливо,
шутил, бывало, невпопад.
ты взгляд переводила
с меня на розовый закат.


в глазах твоих отображался
луны желтеющий овал,
чей свет, местами, преломлялся,
где на воду упал.


и так, до самого утра,
от фонаря до фонаря,
гуляли мы с тобой
по городу Петра.